"Ви не любите Майдан?"

Нещодавно, в одній із дискусій на тему Другого Майдану, мій давнішній товариш мене запитав: «Скажіть, чому Ви не любите Майдан»?Зізнаюсь, важко відповісти на таке питання. Та й замисліться - як можна любити, або не любити Майдан? Це ж не морозиво! Навіть - не цукерки «Рошен»! Це – народ! А хіба можна не любити свій народ, часткою якого ти є? Так от, легше було б відповісти, якби мене спитали про моє відношення до Другого Майдану. Як я до нього ставлюсь?Отже Майдан, якщо його розглядати, як народне повстання, то це – дійство. І було воно останній раз, зовсім не монолітним з позиції ідейності. Спочатку політики звезли до Києва своїх прихильників та партійців, щоб помахати партійними знаменами та покричати щось про погану владу, яка не захотіла приєднувати Україну до Європейського союзу. Та все на цьому і закінчилося б, якби та влада не оскаженіла та, по звірячому, не побила людей біля стели на Майдані Незалежності.От тоді все й почалось! З усієї України до Києва поїхали люди. І вони поїхали не вимагати підписання Асоціації, а відстоювати свою гідність… засвідчити, що не можна бити людей за їх погляди та переконання. Бо вони – громадяни, а не бидло! В одному з таких потягів, першого грудня приїхав до Києва і я, тому й кажу про це впевнено, бо знаю.Це був початок «Революції Гідності».Та от політики «зловили момент». Скористались, що народ, сотнями тисяч, їде добровільно та без «вожаків». Зрозуміли, що для них настав «зірковий час», та й вирішили продовжити свою «євромайданівську» акцію, на хвилі Революції гідності. Вони спорудили сцену, на яку допускали лише своїх представників, священнослужителів, та тих, хто підтримував європейську ідею. Якщо ж до сцени пробивалися захисники людської гідності, їх туди не пускали. І, якщо вони, все-таки проривались, то чомусь раптово зникало світло, й мікрофони переставали працювати. А як тільки на сцену заходили «свої», починалось скандування: «Україна – це Європа» та інше.Коли ж гасла закінчувались, починались молитви та співання Гімну. І так продовжувалось дуже довго.А в той же час, люди мерзли на двадцятиградусному морозі. Грілись біля діжок з багаттям. Чинили спротив беркутівцям. Багато хто був покалічений. З*явились перші жертви. Зі сцени ж продовжувалось скандування «євро» закликів. Та це вже давно не було «євро майданом». Він був далеко позаду. Це вже йшла революція гідності. Люди розуміли, що їм потрібен лідер, який би оголосив ідею революції, та повів би їх за собою. Вимагали від політиків, які найчастіше виходили на сцену, щоб ті оголосили такого лідера… лідера «Революції народної гідності». Та політики розуміли небезпеку цього дійства. Вони розуміли, що якщо оголосити такого лідера, то він зобов*язаний буде прийняти волю народу й повести його до переможного кінця. А якщо ж революція гідності набере обертів, то й вони самі можуть потрапити під гарячу руку народу, бо всі вони є такими ж крадіями, як і ті, проти кого виступив народ.Отже це в їхні плани не входило. Серед майданівців з*явився глузливий термін: «трьохголовий лідер», бо жоден з цих трьох не наважився взяти на себе відповідальність за подальший розвиток подій. Лише втрьох вони «геройствували» на сцені, та парирували людські вимоги підлабузним: «Лідери – це ви!»  Здавалося б, що захисники людської гідності мали би зрозуміти, що їх використовують, та роз*їхатись по домівкам. Але то не було б «Революцієй Гідності»! І люди вирішили, не зважаючи ні на що, йти до переможного кінця. Ідеї у людей були різні, але ворог – один. От він і поєднав людей з різними поглядами в спільній боротьбі. Але захисники гідності не мали своїх «вожаків». Їх приїзд до столиці не був організованим. Тож, не зважаючи на те, що їх кількість в десятки разів перевищувала кількість «євро інтеграторів», вони не мали ні гасел, ні чітко вираженої ідеї революції. Для них було головним – знести злочинну владу, яка дозволяє собі безкарне, злочинне побиття своїх громадян. Тож єдиним популярним гаслом було: «Банду – геть!» Та ніхто не замислювався, що ж буде після того, як цю банду люди «гетьнуть»? Хто прийде на їх місце, і як вони будуть керувати країною?Про це тоді не думали. А якщо хтось і думав, то не міг донести свої думки до інших, бо вхід на сцену був заблокований. Та й команди, яка могла підтримати цих людей не було сформовано. Ніколи було цим займатись. Треба було боронити Майдан. А тим часом сцену продовжували навідувати відомі політики, так звані «триголові» від опозиції того часу, які вперто нав*язували людям євро інтеграційні ідеї, продовжуючи називати повстання «євро майданом».  Тільки от, я знаю, що це вже не було «євро майданом». Він закінчився ще до того, як почалась революція гідності, ідею якої ніхто так і не зміг озвучити та донести масам. Тож ідеї революції не було сформовано та озвучено! А революція, яка не має чітко сформульованої та підхопленої масами ідеї… не має чіткого плану її втілення в життя, перетворюється в звичайну смуту, яка приречена на поразку. Саме так і сталось цього разу.Та може воно й було б інакше, але події в країні примусили борців за гідність народу відкласти революційні настрої на опісля. Агресія північного сусіда зіграла на руку нашим політикам, які на плечах народу та на народній крові вдерлися до владних крісел. І як стало зрозуміло, вони туди вдерлись зовсім не для того, щоб піклуватись про свій народ та покарати винних у злочинах на Майдані. Але це вже друга історія. А революція гідності? Вона не скінчилась. Вона продовжується в людських головах, але взяла паузу до вирішення питання з зовнішнім агресором. Потім сформується чітка національна ідея, яка стане ідеєю революції гідності, і народ завершить свою справу, щодо очищення та перезавантаження влади, з метою побудови на нашій землі зовсім іншої, омріяної України. України, де «честь» і «гідність» не будуть пустими словами. Де політики будуть служити народу, а не своїм «зарубіжним партнерам». Де основним пріоритетом буде безпека та добробут громадян. Де перед законом всі будуть рівні, а корупція залишиться лише в підручниках з історії. * * *Тож я не можу сказати, чи люблю я Майдан, але в мене серце болить, що Майдан, як народне повстання, не встиг довести справу до кінця. Що революція гідності взяла паузу на невизначений термін. Але вірю, що цей термін не безкінечний, і наші діти гарантовано будуть жити в щасливій, заможній та вільній країні. А там, хтозна… може й ми ще встигнемо помилуватись щасливим дитинством наших онуків. Господи, допоможи… та будь милостивий з нами.Юрій Самсика-Свобода
 
Перейти на страницу автора