Україна майбутнього.

Чи є серед українців такі, що не мріють про краще життя? Гадаю, що ні.
Мріють всі. А чи прагнуть?
 
Я теж мрію. Мрію про те, щоб мої діти й онуки жили в могутній та заможній Україні. Я не мрію про те, щоб вони виїхали за кордон. Бо, куди б ми не поїхали, ми там будемо чужі. А тут, в Україні, нас птиці вітають, і хліба нам співають. Тут наш дім. Тут наша родина. Тут поховані наші предки, та тут під ногами та земля, якою Бог наділив нас для того, щоб ми зробили її осередком щастя... для нас же, українців. І земля та – казково багата. І все це багатство – для нас.
Так, я мрію про те, щоб Україна стала саме такою – багатою, заможною та затишною для всіх нас, українців. Щоб вона стала об*єктом бажань та поваги сусідів. А ще хотілося б, щоб з усього світу до неї їхали люди, та милувалися нею. Щоб вона стала зразком для інших, та прикладом – як можна з руїни створити таку от перлину!
І це можливо! І це мрії, які дійсно можна, та й треба  втілювати в реальність!
 
Та, мрії мріями. Тільки якось я себе запитав: «А що ти зробив для того, щоб жити в такій країні? Та й, якою саме вона має бути, щоб оте все, про що ти мрієш, стало реальним та не виглядало, як казка?»
От я і замислився – а дійсно! Якою ж вона має бути, моя Україна? Та, як її зробити такою? Достатньо для цього лише тільки мрій? Ні. Мрій не достатньо. Потрібні практичні кроки. Потрібне прагнення. Але ж прагнути можна лише до тої цілі, про яку ти, як мінімум, маєш хоч якесь-то уявлення.
Тож я і вирішив намалювати собі ту країну, в якій я хотів би жити. А ще я дуже хотів би, щоб мій багатостраждальний народ перестав бути таким, а став вільним та щасливим. Щоб він став народом величним… народом, омріяної мною, країни.
І побігли пензлики моєї уяви по полотнищам згаданих мрій.
 
*     *     *
 
Перше, що спало в уяві, так це визначення, що ж таке - країна?
Як і багато хто з людей, я звернувся до Вікіпедії, де ясно написано: «Країна, це територія та населення, яке її населяє». Отже Україна, це ота вся велика територія, з полями, лісами, ріками й озерами, Карпатськими горами та морями, які омивають її береги, та ми з вами… народ який її населяє. І це все – Україна. І все це – ми. Тож Україна не може існувати без українців, а українці без неї, бо це є одне ціле… єдине, і ніяк його не розділити. А з цього й виходить, що доля нашої країни повністю залежить від нас, українців. Бо все, що з нею діється, воно діється з нашої згоди. Бо це ж ми з вами пішли на вибори та обрали собі тих керівників, які й роблять з нами те, що змушує нас жити так, як ми з вами живемо. І в цьому полягає корінь того зла, з яким ми намагаємось боротись.
Але ж ми боремось зі владою, яку самі собі й призначали.
Та чому ж так сталось? Невже ми хотіли такого життя, коли їх обирали? Ні! А сталось це тому, що ми їх, навіть, не обирали! Бо багато хто з нас і на вибори ті не ходив. Не ходили тому, що в Конституції написано, що участь в голосуванні – це наше право. А право, як відомо, можна використовувати, а можна і – ні. Тож, не використавши своє право у визначенні свого майбутнього, ми проявили свою безвідповідальність. Тепер же маємо - пожинати плоди.
 
Так от, в Україні, яку я собі намалював, суспільство не є, та й не може бути безвідповідальним.  Бо саме від рівня відповідальності суспільства й залежить його щастя. Але, як же його таким зробити, коли воно звикло до того, що десь хтось за них все вирішить та зробить? На перший погляд – не можливо. Та це тільки на перший погляд.
От і побігли пензлики далі.
 
Відповідальне суспільство – основа країни, та запорука її успіху.
Отже, сама країна має бути зацікавленою в тому, щоб її суспільство стало таким. Тож, перш ніж вимагати від громадян самовідданості, країна повинна мати, що запропонувати, як винагороду за це.
В моїй же уяві це виглядає так.
 
Згідно Конституції України, все, що знаходиться в її межах – земля, повітря, надра, ресурси та інше, належить народу, тобто, українцям. Я б ще доповнив цей список тим, що було збудовано та створено українцями на їх землі, з метою, щоб воно працювало та приносило прибутки нації. Так от і треба про це нагадати нашій країні, бо жоден українець так і не відчув себе співвласником такого несумірного багатства, за роки свого життя. Проте, я не беру до уваги тих українців, яким вдалось обдурити інших, та заволодіти правом на використання всього цього народного надбання, на свою особисту користь.
В моїй уявній Україні, обопільна відповідальність країни та її народу займає перше місце. А на практиці, це виглядатиме наступним чином.
 
Країна зобов*язується матеріально забезпечувати дітей українців, до моменту досягнення ними повноліття. Розмір такого щомісячного забезпечення відповідає середній заробітній платі по країні, яка в подальшому, має називатись мінімальною.
По досягненні повноліття, діти втрачають право на отримання грошових кошт, які отримували до цього. Але нарахування будуть продовжуватись та накопичуватись на їх особистих рахунках, без права доступу до них. Далі, повнолітні громадяни мають забезпечувати свій достаток за рахунок результатів своєї праці.
В той же час, вони матимуть доступ до своїх рахунків у випадку захворювання. Також, не може бути обмеженим доступ, у випадках, коли виникає потреба в грошах на ліки. Матимуть доступ, коли підуть у відпустки, або ще – матимуть можливість самі себе кредитувати зі своїх особистих рахунків, в разі потреби. При цьому, отримані кредити вони будуть зобов*язані обов*язково повертати, як це робиться і зараз. З однією лише різницею, що – безвідсотково.
Необмежений же доступ до своїх рахунків українці будуть отримувати лише, коли підуть на пенсію. І це в той час, коли щомісячні нарахування не скасовуватимуться, а будуть продовжуватись до останнього дня в житті громадянина. Єдине що, так це те, що невикористанні кошти не будуть підлягати спадкуванню. Вони відійдуть на користь країни… тобто – повернуться в її бюджет.
А ще, ті щомісячні виплати будуть отримувати громадяни, які в силу своєї непрацездатності, не зможуть приносити користь своїй державі. Таких громадян держава буде зобов*язана підтримувати, бо вони її громадяни. Тож, байдужості не буде місця в тій країні. Бо то буде країна відповідальна за долю кожного українця.
 
Я вважаю це дуже значним кроком держави назустріч своїм громадянам. Він дозволить не платити роботодавцям гроші своїм працівникам за невиконану роботу. Наприклад, не треба буде оплачувати лікарняні листи та відпустки. Громадяни ж отримають можливість народжувати та ростити своїх дітей, як повноправних громадян. Ще українці отримають можливість самостійно визначати, скільки їм потрібно грошей на відпочинок у відпустці, бо знатимуть, що чим більше вони грошей витратять, тим менше їм залишиться для гідної старості.
В той же час, пенсійні Фонди можна буде розформувати, як непотрібні, бо дійсно, в них відпаде потреба.
 
А що ж громадяни?
Як вони мають віддячити свою неньку за такий широкий жест?
Так от, громадяни мають стати – відповідальними. Вони мають стати відповідальними за мир та спокій на своїх вулицях та у своїх домівках. За мир та злагоду в суспільстві. За дотримання Законів України, та бездоганне їх виконання. Мають стати відповідальними за свій вибір під час виборів, а саме – за долю країни. «Право» голосувати має стати їх обов*язком. У разі скоєння ними злочину, вони будуть нести підвищену відповідальність. Наприклад, якщо скоєний злочин регламентується в законодавстві у вигляді позбавлення волі на десять років, то для них це буде – п*ятнадцять. І ця відповідальність буде лягати на громадян тільки з їхньої особистої згоди. А саме, під час отримання громадянського паспорту, громадянин має добровільно підписати Угоду зі своєю державою, чим і взяти на себе таку відповідальність на подальше життя. Скоріше ж за все, це має бути не Угода, а Присяга на довічну відданість своїй Батьківщині. Це підписання, також, стане визначальним щодо відношення до військового обов*язку, та захисту Вітчизни при потребі, заради миру та спокою громадян.
Зауважу, що цю Угоду (або Присягу) громадянин може й не підписувати. Але, в такому разі, держава теж звільняє себе від обов*язку забезпечувати цього громадянина грошовими коштами на особистий рахунок. Тож, доведеться йому самому заробляти собі на ліки та на відпустки. А ще й на старість, бо Пенсійного Фонду вже не буде. Також, він матиме право не ходити на вибори, а за скоєний злочин, він отримає термін, який визначить Законодавство. Пільг – не буде. Бо пільг не буде взагалі, ні для кого. Державним службовцем такий громадянин теж не стане, тому що відповідальне суспільство не дозволить стати чиновником людині, яка не взяла на себе відповідальність за долю країни та народу. Хіба ж можна пускати до влади того, хто не прагне нести відповідальність?
А ще держава матиме право не сильно перейматися долею громадянина, який відмовився від піклування про неї, та не захотів стати відповідальним за її благополуччя.
 
От, на мою думку, так і має будуватись відповідальне суспільство – справжня українська нація, яка й буде запорукою успіху нашої України. Та це ще не все, що має змінитись в Україні, щоб вона стала тою омріяною, яку я її собі намалював.
 
Наприклад, це буде країна, де не треба буде реєструватись якимось там підприємцем для того, щоб займатись улюбленою справою. Не треба буде брати якісь, принижуючі гідність людини, дозволи та інше. Це буде країна відкритих можливостей, де кожен громадянин матиме право на самореалізацію свого таланту та вміння. Одна лише вимога – кожен має зобов*язання сплачувати податок з отриманих грошей. А це – п*ятнадцять відсотків. Десять з них підуть до державного бюджету, а п*ять – будуть наповнювати Фонд, який буде робити нарахування на особисті рахунки громадян підписантів Угоди з державою про особисту відповідальність, та забезпечувати коштами наших дітей.
Відпаде необхідність складання декларацій та звітів для податкової інспекції, бо скоро всі розрахунки перейдуть у безготівкову форму. Як наслідок, всі гроші будуть проходити через банківські установи. Електронні системи яких, самостійно, в автоматичному режимі будуть відшкодовувати та розподіляти ці п*ятнадцять відсотків. Отже, громадяни забудуть про відвідини фіскальних органів, кількість яких буде зведена до мінімуму, як не потрібна.
 
Чиновник в тій Україні буде нести подвоєну відповідальність від оцінки, регламентованої законодавством. Він буде відповідати як за дії, які визначаються як злочин, так же, як і за бездіяльність, що призвела до злочину. Якщо ж чиновник скоїв злочин, або нічого не зробив, щоб попередити його, і зможе довести, що він це зробив під тиском когось того, хто стоїть вище за посадою… або ще під чиїмось впливом, його може бути звільнено від відповідальності. А та особа, яка змусила його піти на цей злочин, обов*язково понесе – потроєну відповідальність.
Тож, чиновники перестануть бути злочинцями, бо це їм стане дуже не вигідно.
 
Суди в тій країні будуть судити по справедливості, та не будуть ухвалювати, так звані, «помилкові» рішення. Взагалі, вся судова гілка влади стане незалежною від парламенту, уряду та президента. Суди стануть народними та, за необхідності, справи будуть розглядатись колегіально – Асоціацією юристів України. А це щось подібне судам присяжних, з тією різницею, що присяжні не зажди мають пізнання в юридичному праві. Тож, можуть помилятись. А юристи на це не матимуть права. Та й колегіальне рішення, воно – голосується.
Більше ніхто з можновладців не зможе керувати суддями, бо вони не будуть їм підпорядкованими. А ще, буде прийнято Закон про підвищення відповідальності суддів, згідно якого, судді будуть платити своїми реальними коштами за свої помилки. Вони будуть відшкодовувати всю шкоду, яку заподіють громадянам, якщо буде визначено, що ця шкода була нанесена в результаті суддівської помилки.
 
В моїй Україні не буде бідних. Не буде пенсіонерів, які стримують сльозу, дивлячись на м*ясні вітрини. Не буде більше ніхто принижуватись, просячи водія маршрутки, взяти його до себе «на борт».
Наші пенсіонери в змозі будуть оплачувати не тільки маршрутку, а й таксі, якщо в тому буде потреба. Вони зможуть їздити в купейних вагонах швидкісних поїздів, та літати літаками аерофлоту.
Їх старість, це наступний етап їх життя після того, як найкращі їхні роки були віддані на благо країни. Вони своє відпрацювали на підприємствах країни, тож заслужили пошану, та право на гідний відпочинок.
 
А взагалі, в моїй омріяній Україні буде пряма демократія, що означає – народовладдя. Отже, головним в країні буде – народ. І ні один політик, яку б посаду він на займав, не зможе самостійно, на свій розсуд, виносити рішення про долю країни. Всі життєво важливі для країни питання будуть вирішуватись шляхом широкого обговорювання та голосування на референдумах.
Це буде нейтральна країна. Вона нікому не буде підпорядкована, крім загальноприйнятих людством умов спільного існування на планеті Земля. А це і спільні міжнародні проекти по охороні здоров*я та освоєння новітніх технологій, щодо вирішення глобальних проблем. Це енергетичні питання, космічні проекти та багато іншого, що має планетарне значення та має вирішуватись на міжнародному рівні, міжнародною спільнотою планети Земля.
Україна, в моїй уяві та, сподіваюсь і в реальності, стане територією миру. Бо вона самим Всевишнім розташована на межі заходу зі сходом Євразійського континенту. Тож вона і має стати центром комунікацій між Європою та Азією, що буде слугувати балансом у міжнародних відносинах цих територій. Це ж буде й майданчиком для укладення та підписання життєво важливих міжнародних, мирних угод.
 
*     *     *
 
Ось така вона, Україна моїх мрій.
Але ж, мрії так і можуть лишитись мріями, якщо їх не втілювати в життя. Одній же людині, та навіть і сотні людей, така задача не під силу. А причиною – небажання бачити Україну такою, з боку наших сусідів, та наших політиків, яких ми обрали не обираючи. Бо ці політики мають зовсім інші плани, щодо ролі України в їх житті. Звання «українець» для них, лише пафос. Самі ж вони в своїх мріях давно живуть в теплих краях, далеко від тієї країни, яку довели до зубожіння.
А сусіди? Їм не потрібна могутня й заможна Україна по сусідству. Вони теж мають свої плани щодо неї. І вони далеко не полягають у тому, щоб дозволити «сусідці» розправити крила. 
 
Сильна, багата й незалежна вона потрібна тільки нам, українцям. Бо це наш дім. Це наша велика родина, дбати про яку – наш священний обов*язок. Тож я й звернувся до українців, запропонувавши ідею створення руху під назвою – «Українське Національне патріотичне об*єднання Нова Русь». Та запропонував, спільними зусиллями розробити й узгодити програму перетворень, які й зроблять нашу Україну такою, як бачу її я в своїх мріях, та мріють про неї українці. А далі, ми станемо на шлях запровадження всіх своїх напрацювань у практичну майбутню реальність нашої Вітчизни.
І що мені радісно, мене люди почули.
Потроху… обережно, але українці починають прокидатись.
Вони починають розуміти, що майбутнє своїх дітей не можна розглядати, поза межами загальної картини майбутнього країни в цілому. Отже, Україна отримала шанс. Та все буде залежати від того, як швидко прокинуться люди від запаморочних снів. Як скоро вони зрозуміють, що ніякі інтеграції не доведуть до добра, та не втілять в життя людські сподівання.
 
Я ж не перестаю молитись Всевишньому, щоб дав він можливість нашій країні реалізувати той, може й останній можливий шанс – розправити крила та піднятись над хтивим гайворонням, яке вже потирає свої руки, передчуваючи неминучу здобич.
Тож, прокиньтесь, українці! Прокиньтесь, рідненькі!
Прокиньтесь же, поки ще є у нас час.
Давайте всі разом перетворимо неньку
В країну могутню й щасливу – для нас!
Перейти на страницу автора