ГЕНОЦИД

 
 
Геноци́д (від грец. γένος — рiд, плем'я та лат. caedo — вбиваю) — цілеспрямовані дії з метою знищення повністю або частково окремих груп населення чи цілих народів за національними, етнічними, расовими, корисними або релігійними мотивами. До таких дій належать:




а) вбивство членів цієї групи; b) нанесення тяжких тілесних або психічних ушкоджень членам такої групи; c) навмисне створення членам групи життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення групи; d) дії, розраховані на унеможливлення народження дітей в середовищі групи; е) насильницька передача дітей цієї групи іншій групі.




 
(Вікіпедія)
 
Керуючись таким визначенням терміну «геноцид», голодомор тридцятих років, на території УРСР було визнано в 2006 році українською владою, як геноцид 1932-1933р.р. центральної влади СРСР та влади УРСР, проти української нації.
 
Матеріал з Вікіпедії:
«Голодомо́р 1932—1933 років — акт геноциду українського народу, організований керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР у 1932–1933 роках шляхом створення штучного масового голоду, що призвів до смерті від голоду 3,941 млн. безпосередньо та склав 6,122 млн. втрат ненародженими.[1][2] людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР[3] та Кубані[4], переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу й Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян.»
 
Це було страшним злочином проти людяності.
Майже чотири мільйони українців безпосередньо, і більш як шість мільйонів ненародженими втратила Україна за той рік. «Живі позаздрили мертвим»! Це жахіття було засуджено міжнародною спільнотою, але... це ще не все.
Голодомор, який було штучно створено радянським урядом, що масово вивозив зерно за кордон, з метою отримання валютних кредитів на індустріалізацію країни, пройшовся не тільки територією України та Кубані. Він пройшовся і територією Західного Сибіру, Нижньої та Середньої Волги, Казахстану та Білорусії.
Тож, розглядати це жахіття в якості спрямованого злочину лише проти української нації, було б не коректно, не об’єктивно та занадто вузько.
 
Це було величезним злочином сталінського режиму, проти власного народу в цілому! Всі землі, які народжували нам хліб, стали жертвами геноциду. Але... засуджених та покараних за цей злочин... історія не пам’ятає.
Сучасний уряд РФ лояльно поставився до подій того часу, але український, на відміну від нього, звернувся до міжнародної спільноти та засудив це як злочин проти української нації, визнавши його як геноцид українського народу.
 
На цьому я, поки що, хочу відійти від теми подій майже сторічної давнини, і повернутись до сучасної України, яка виборола собі незалежність від СРСР у 1991 році.
 
Так от, 19 серпня 1991 року Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної республіки оголосила АКТ про незалежність України, та утворення самостійної української держави – Україна.
Україна стала суверенною незалежною країною з п’ятидесяти двох мільйонним населенням. Саме так – на період оголошення Україною незалежності, українців було п’ятдесят два мільйони.
Станом на 1 січня 2018 року... за незрозумілих обставин, було встановлено, що чисельність українців складає сорок два мільйони. Хоча, така цифра озвучувалась і до початку подій Майдану-2, анексії Криму та війни на Донбасі. Тож, з врахуванням факту, що перепису населення, станом на 1 січня 2018 року не проводилось, слід вважати озвучену цифру фейковою, та такою, що не відповідає дійсності. Цифра, що відповідає 42 мільйонам на початок після майданних подій, теж є занадто сумнівною, бо перепису населення вже давно не проводилось та не проголошувалось.
 
В якості аргументації, наведу.
Навіть якщо сорок два мільйони українців нараховувалось станом на 2013 рік.
Потім – Майдан... «Небесна Сотня». Крим, відійшовши від України, забрав з собою близько двох мільйонів українців. Війна забрала десятки тисяч українських життів. Події 2014-2016 років призвели до різкого зростання рівня міграції українців. В основному, це стало поштовхом до виїзду активної частини населення до Євросоюзу та Росії.
Оголошений «безвіз» підкинув «масла в полум’я».
Отже, провівши нескладний підрахунок та знаючи про те, що станом на 2001 рік, за кордоном вже проживало близько 13-14 мільйонів українців (за оцінками директора інституту досліджень діаспори в Києві - Ігоря Винниченка), більшість яких вже ніколи не повернуться в Україну, ми отримаємо приблизну цифру, яка межує, щонайбільше – 30 мільйонів українців... які сьогодні ще залишаються в Україні, і які простоюють в чергах... в паспортних установах, з метою отримати закордонні паспорти, та якнайшвидше полишити Україну.
Тож, кількість українців невпинно продовжує зменшуватись.
В якості ж порівняння, хочу нагадати, що станом на 1991 рік, українців було 52 млн., (згідно перепису населення України 1989 року).  А от, станом на 2018 рік, українців стало – 30 млн. Тобто, різниця, за поверхневим розрахунком, складає десь – 22 млн. людей.
 
Тепер пропоную виконати деякі математичні розрахунки.
22 млн. українців було втрачено Україною за термін її незалежності.
Це означає, що в середньому, за кожен рік незалежності України, вона втрачала по 820 тисяч своїх громадян. Майже мільйон українців ми втрачаємо кожного року! Якщо ж бути більш коректним, то слід зауважити, що міграція не почалась миттєво, а починала набирати оберти поступово, у відповідності з рівнем життя та соціальним станом, який постійно погіршується. Тобто, якщо на початку незалежності люди ще намагались якось прилаштуватись та вижити в умовах такої «незалежності» та «ринкової економіки», то з роками, вони почали втрачати надію та доходити відчаю і  полишати країну. Отже, з огляду на тенденції сьогодення, Україна щороку втрачає більш мільйона українців, і це стало величезною загрозою генофонду нашої країни.
 
А тепер – найцікавіше.
Голодомор «тридцятих» забрав у нас майже чотири мільйони українців. І це було визнано міжнародною спільнотою, як геноцид українського народу.
Незалежність забрала у нас – 22 мільйони українців і продовжує зменшувати нашу чисельність, набираючи оберти!!!
Але ніхто не визнає це, як злочин проти українського народу!
Тож хочу запитати: «А судді... хто?» Та до цього ще повернемось.
 
Нещодавно Україна відсвяткувала двадцять сьому річницю своєї незалежності, але, з огляду на вищенаведені тенденції, хотілося б визначитись – що саме відсвяткувала Україна 24 серпня 2018 року? Вік власної незалежності... але – від чого?
Що саме є тією «незалежністю», коли ще в 1991 році, за п’ять місяців до проведення референдуму про від’єднання України від СРСР, перший президент України Леонід Макарович Кравчук… ще не ставши тим «першим президентом», своїм Розпорядженням № 1805-ХІІ, від 11 листопада 1991 року, офіційно віддав нашу країну під вплив біржового спекулянта Джорджа Сороса? То, в чому ж вона полягає, та «незалежність»? Що це? Політична незалежність? Економічна? Чи… яка? Може… фейкова?
Чи, може, Україна в цей день святкує дату початку планомірного та цілеспрямованого знищення себе, як держави, а українців – як нації... народу? (Хочу нагадати, що графу, яка визначала в громадянському паспорті українця етнічну приналежність його власника до України, тобто, графу «національність», було скасовано Верховною Радою України 26 червня 1992 року, за часів роботи на посаді президента, того ж Леоніда Кравчука, тобто, вже під час незалежності України – Постанова №2503-XII). Іншими словами, наступного року, після проголошення незалежності України, українці вже втратили право на визначення, як «українці»... тобто втратили власну національність - етнічну приналежність.
 
Одночасно зі скасуванням національності громадян, весь народ України було брутально обкрадено в грошовому відношенні. Тобто, всі заощадження українців зникли в невідомому напрямку. В одну мить весь народ України став бідним! Фейкове розпаювання національної власності позбавило українців можливості здійснювати власне право на розпорядження національним надбанням! А майбутня Конституція була прописана так, що цим надбанням отримали право розпоряджатись лише окремі особи, як суб’єкти представницької демократії. Тобто – «представники народу»... в особі олігархату.
Далі – гіперінфляція.
Весь народ опинився перед єдиною проблемою – вижити в такий скрутний час.
Почались комерційні поїздки та масові звільнення з підприємств, що втратили можливість працювати на прибуток. Фахові працівники, з метою нагодувати сім’ї, полишили свої робочі місця і пішли в комерцію. На внутрішній ринок почала просочуватись іноземна валюта. Інтерес до національної грошової одиниці почав поступово падати. Це вже була розпочата зміна пріоритетів в свідомості українців, які у всі часи були хлібосольною та високоморальною нацією.
 
Все «духовне» відійшло на задній план, звільнивши місце «матеріальному».
В людські відносини вплутався третій фактор – гроші. Та нам відомо, що там, де з’являються гроші, там закінчується дружба. Колишні друзі поставали «партнерами». Шляхетність у відносинах між ними втратила свою актуальність. Через нестачу грошей, люди почали ставати злими до всього довкілля та, не рідко, почали впадати у відчай... що спонукало їх до різних непередбачених рішень, серед яких були і злочини, і випадки суїциду.
Суспільство України, як ідеологічно згуртована спільність, перестало існувати.
Кожен занурився у власні проблеми, чим відкрив дорогу країні до загального занепаду та безперспективності.
 
Політичні партії, які на зразок західної демократії, розплодилися до необмеженої кількості, допомогли українському суспільству роз’єднатись ще більше, утворивши справжню ідеологічну прірву між групами.
Зароджена українською політичною елітою олігархія, утворила прірву між українцями, ще і в матеріальному сенсі.
 
Все, що відбувається в Україні, протягом всього терміну незалежності, працює прямо й опосередковано на дисбаланс у суспільстві і сіє розбрат між українцями. Тобто – на знищення України, як держави, а українців – як нації. Це і - недосконалі та протинародні реформи урядів всіх скликань... це пропаганда євроінтеграції, політична багатопартійність, це несвоєчасне підняття мовного питання та перерозподіл українців на «сорти»... це курс в НАТО, який обов’язково знищить національний військово-промисловий комплекс, це Майдани... це війна... це невміла ринкова економіка... падіння курсу національної валюти (опосередковане її знищення)... постійно зростаючий зовнішній борг України...  відкриття кордонів, нищівна тарифна політика та багато ще чого. І що цікаво – нічого не робиться для того, щоб поєднати суспільство ідеологічно та створити могутню й незалежну Україну з високим рівнем життя громадян. Навпаки!   
Саме така обставина ще раз повертає нас до згаданого раніше питання: «А судді – хто?» «Хто править Україною і в чиїх інтересах?»
 
*     *     *
 
Коли друзі підняли келихи і запропонували тост: «За день нашої незалежності!»... я не знав що сказати, але випити... я не зміг.
В моєму розумінні, це не було святом. Так звану «незалежність» я розглядаю, як поетапне заплановане знищення нашої Батьківщини, під виглядом її «порятунку» від Росії.
Незалежності України не існує!
Це є – геноцид українського народу, який проводиться поступово... ненав’язливо, але і невідворотно.
В Вікіпедії це значиться наступними словами:  «а) вбивство членів цієї групи (війна на Донбасі); с) навмисне створення членам групи життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення групи (народу)»
 
Юридична ж незалежність ще не означає незалежності фактичної.
Тож, за справжню незалежність нам ще доведеться поборотись... якщо Бог дасть.
 
*     *     *
 
Якось, в період святкування української «незалежності», в Запоріжжі, на острові Хортиця відбувся з’їзд українських патріотів, куди було запрошено і мене.
Зізнаюсь, це було для мене досить знаковою подією!
В знаковий день... в знаковому місці (в самому серці запорозького козацтва), я був присутній на з’їзді людей, що з’їхались туди з різних куточків України, щоб попрацювати над вирішенням проблеми нашої країни. І я, як і більшість гостей, мав що сказати на цьому заході.
Дуже я сподівався, що зможу донести до розуміння небайдужих українців Правду і запропонувати, можливо єдиний, варіант виходу з того становища, в яке нас запхали наші недолугі політики. Сподівався, що отримаю на це певний ліміт часу і зможу започаткувати рух порятунку Нації. Але... не отримав. Не зміг!
Виявилось, що завданням цього зібрання було щось інше.
 
Полишив я той захід, відчуваючи повне моральне спустошення... відчуття невикористаного потенціалу і невиконаного завдання.
Нажаль, таке бува.
 
Повернувшись додому, я дізнався про згоду українського прем’єра, того часу, В.Гройсмана на вимогу МВФ про чергове підняття ціни на природний газ для населення.
Геноцид продовжує набирати оберти.
І якщо хтось намагається щось заперечити наявністю програми субсидіювання населення, то я готовий нагадати, що ця програма була і є занадто хитка. І сьогодні вже так сталось, що МВФ дійшов висновку, бутім-то вона в Україні є занадто ліберальною, тож потребує коригування. І це вже призвело до того, що за останній час, величезній кількості українців  було відмовлено в наданні державної допомоги. Ще вчора вони отримували ці субсидії, а сьогодні вже – зась! І сьогодні люди бідкаються, але виходу не знаходять. Відмовляються від харчів та одягу, але… сплачують олігархам за той газ, що по праву належить не олігархам і не політикам, а саме – народу України, де у кожного українця є конституційне право на участь у спільній власності на природні ресурси. Але про це політики мовчать.
 
Тобто, все сталось, як і гадалось!
В результаті перегляду Урядом України умов для надання субсидій, величезна кількість наших співвітчизників уже втратила можливість її отримання. Тож, сидять українці в холодних хатах та жахаються і впадають у відчай від «платіжок», які надходять на їх адреси від газових постачальників.
І це при тому, що Україна є чи найбагатшою країною на континенті по кількості газових родовищ на своїй землі. Тож, ціна газу для населення в «платівках» явно є завищеною в рази… навіть при тих обсягах, які видобуваються на сьогоднішній момент.
А в той же час, на Прикарпатті горить земля! Наш український газ, який не видобувається, вже не втримується в землі та виходить на поверхню… де і загоряється. Тільки от, чомусь він, все ж таки, не видобувається Україною, а імпортується нам з Росії! Чому? Може, він чекає на відкриття «ринку землі» в Україні? Може, він чекає на нового господаря української землі, який і почне видобувати з неї наші національні багатства та продавати їх нам… конституційним власникам тих багатств за ціною, яка буде влаштовувати його, а не наш народ?
 
А скажіть мені на милість, в чому ж тоді полягає наша «незалежність», шановні, і чи варто нам це святкувати? І чи може МВФ, Сорос чи Байден… або хтось інший керувати внутрішньою політикою незалежної суверенної України? Ні!
 
Тож, про яку «незалежність» нам десятиліттями говорять наші політики?
І скільки ще нам визначено бути «незалежними»... доки не помремо від «задухи»?
 
 
 
Юрій Самсика.
Перейти на страницу автора